В країні дрімучих трав

Автор Брагин Владимир??? - В країні дрімучих трав книгу читать онлайн бесплатно без регистрации
Закладки
Читать
Cкачать
A   A+   A++
Размер шрифта

БАРОМЕТР ДІЖОНВАЛЯ ІСНУЄ

“Дорогий Григорію Олександровичу!

Твоя телеграма із запитанням про барометр Діжонваля не застала мене в Москві. Був у Новгороді. Йшов по слідах одного чудового землепрохідця.

Сьогодні повернувся до Москви. Прочитав твою телеграму. Ти питаєш мене, чи знаю я що-небудь про барометр Діжонваля. Знаю, що ні на виробництві, ні в продажу такого барометра ніколи не було. Все? Ні! Такий барометр був, є і буде. Гадаєш — жарт, парадокс, анекдот? Аж ніяк. Він існує. Ти, звичайно, знаєш, що між генералами Наполеона Бонапарта був один, про якого Наполеон, уже на острові Святої Єлени, писав, що він був найталановитіший з усіх його полководців. Це Пішегрю. Його біографія в певному розумінні примітна й трагічна, але не буду зараз нею займатися. Переходжу відразу до твого запитання.

Так от. Грудень 1794 року застав Пішегрю в поході — він вів французьке республіканське військо на Голландію і з успіхом просувався вперед. Але одного зовсім не чудового для Пішегрю дня природа порушила його плани. Дощ, сльота, всі дороги розгасли, річки розлилися, війську посуватися не можна. Невдача загрожує всьому походові. Пішегрю приймає рішення — відмовитися від наступальних дій. Та раптом з Утрехта — з Голландії — Пішегрю одержує донесення, в якому точно зазначено день, коли вдарять міцні морози: земля промерзне, річки вкриються грубою кригою, і війську можна буде просуватися далі. Пішегрю повірив у це донесення, хоч воно підкріплювалося посиланням на барометр, якого ніколи і ніхто до уваги не брав. І справді, зазначеного дня все навколо замерзло. Піхота й кавалерія Пішегрю рушили далі. 29 грудня Пішегрю по кризі переходить річку Ваал. Але от 7 січня погода знову різко змінюється. Знову дощі, сльота, крига тане. Пішегрю, зайшовши далеко вглиб країни, опинився ще в тяжчому, майже катастрофічному становищі. Та ось він знову дістає повідомлення з Утрехта, від 13 січня, в якому точно зазначається, коли саме він зможе повести війська по замерзлих річках і дорогах. Донесення й цього разу не обмануло. Вже 14 січня повіяв північний вітер, 15-го різко впала температура. А 16 січня Пішегрю вже в Утрехті! І тут він визволяє з в’язниці Діжонваля Катремера, генерала Батавської республіки, того, хто посилав завбачення погоди.

В Голландії в 1787 р. Діжонваля кинули у в’язницю, де він пробув близько семи років, тобто до того дня, коли його визволив Пішегрю. Всі свої прогнози погоди Діжонваль робив у тюремній камері на підставі спостережень за поведінкою… павуків.

Згодом, у Парижі, він писав:

“Коли павуки-круговики зовсім не тчуть павутиння, то настає препогана погода, яка на барометрі позначається дощем і вітром; якщо павуки розпочинають протягувати радіальні павутинні нитки, тоді можна сподіватися, що за десять-дванадцять годин буря вщухне; якщо вони знищують чверть або третину павутинної сіті, щоб зберегти решту, це означає наближення вітру. Взагалі, коли павуки розпочинають у великій кількості ткати своє павутиння, можна сподіватися гарної погоди; якщо вони роблять невеликі сіті, це означає, що погода буде мінлива; якщо, нарешті, зовсім не з’являються, то є всі підстави гадати, що погода буде погана”.

Мій люб’язний, але дивакуватий друже, ти сам не знаєш, яку приємність ти зробив мені своїм не зовсім звичайним запитанням. Чому всі так легко розуміють шахіста, який хоче зійтися в поєдинку з тим, хто несподівано може поставити його в скрутне становище? Чому розуміємо ми господиню, яка, почувши десь у гостях новий рецепт торта, з такою насолодою і хвилюванням береться вдома до складного завдання? Якої ж творчої радості зазнаю я, співробітник довідково-бібліографічного відділу бібліотеки, коли, почувши неординарне запитання, починаю готуватися до відповіді: зіставляю факти з різних галузей науки, літератури, мистецтва, шукаю і гортаю довідники, енциклопедичні словники, старовинні видання, мемуари, архівні документи! Любий друже! Навряд чи ти чекаєш від мене наукової перевірки спостережень Діжонваля над павуками. А тепер іще от що: ти знаєш, що гордість мого життя — картотека імен і термінів, яку я складаю ось уже десятки років. І не було ще випадку, щоб картотека мене підвела. Отже, без зайвої скромності скажу: не злічити моїх відповідей на запитання і не перелічити моїх відгадок на різні загадки. А ось тепер ніяк не відгадаю, не зрозумію і не збагну, чого тебе раптом зацікавив Діжонваль. Чи ж не надумав ти написати науково-художній сценарій про павуків? То чи не краще замість Голландії і Франції вісімнадцятого століття згадати нашого Поливанова? Народоволець сімдесятих років минулого століття, Петро Сергійович Поливанов був засуджений царським урядом на довічне ув’язнення. І ось одного разу, коли за гратами стояв похмурий ранок петербурзької ранньої весни, приречена на довічну самотність людина побачила в камері живу істоту. Це був павук — найзвичайнісінький павук-хрестовик. Вони стали друзями — людина і павук; людина піклувалась про павука, годувала його, брала в руки. Павук спокійно вилазив на палець людини. А коли людина торкала його лапки, павук спокійно і обережно перебирав ними. Людина турбувалася — чи не надто розжиріла тварина: це шкодить здоров’ю. І в’язень зривав павутиння — хай попрацює, схудне, це корисно. А павук? Він у свою чергу наче намагався розважити в’язня. Щораз було щось нове в тому, як павук снував свою сіть, що з’єднувала ніжки столу з перекладиною. Іноді він зупинявся під час роботи, руйнував частину сіті, наче був чимось невдоволений, і починав переробляти її. Тому Поливанов писав про павука, що то була “аристократична натура”…

Що ж це таке? Поїхав ти на курорт, а лізеш у “павуче царство” в якомусь Ченську! Та чи мало ти розкидався, витрачав свій живий талант на дрібниці! Кидався від однієї науки до іншої. А тут іще павуки! Ну, діло твоє, не заперечую. Мені подобається твоє талановите розкидання, дивовижне мозкове завихрення. До побачення. Сподіваюсь, ти ще добре відпочинеш. З привітом твій Д. Чарушин”.

ШНУРКИ… ПАВУКИ…

Я думав про павуків, коли рано-вранці вийшов з міста й подався туди, де студент Бєлянкін збирав свій букет, букет з тими аркушиками, які мене здивували, спантеличили, ввергли мене в неспокій і не випускають з Ченська.

Листа Чарушина я кілька разів прочитав у готелі при світлі лампи. Що відкрив мені цей лист? Я переконався: невідомий мандрівник, бажаючи знати погоду, змушений був спостерігати поведінку павуків! У наш час! Ну добре. Лист Чарушина роз’яснив значення кількох слів мікроаркушиків. “Барометр Діжонваля”, “думав про Поливанова…” Але тепер, після цього роз’яснення, мікроаркушики стали для мене ще більш загадковими.

Чому я пішов туди, де було зірвано квіти? Дуже просто. Ні вночі, ні на світанку я не міг заснути. Було душно. В інститут до Тарасевича з листом Чарушина можна було піти лише в другій половині дня. До того ж після листа Чарушина мені дуже кортіло побачити павуків “у натурі” і, звичайно, побути в тому місці, де було знайдено записочки.

Студент Бєлянкін детально розповів в інституті про місце, де він нарвав свій горезвісний букет, і я добре уявляв собі, як туди йти.

Дорогу заасфальтовано. Обабіч росли в два ряди молоді гнучкі тополі. Мабуть, їх посадили тоді ж, коли асфальтували дорогу.

Я йду стежкою вздовж шосе.

Крізь зарості кущів то показувалося, то зникало море. Дорога піднімалася дедалі вище. Потім ішла вниз, знову піднімалась. Десь у далечі виднілися білі будиночки дачного селища наукових працівників.

Внизу, під горою, в долині, ліворуч від асфальтового шосе, в’юнився путівець. Він зникав у гаю. А там, далі, що за руїни?

Спустившись з гори, я на путівці зустрів жінку і хлопчика років семи-восьми. Вони вели за повід кульгавого коня. Ми розговорилися. Жінка розповіла, що працює в підсобному господарстві наукових працівників. Кінь забив ногу об борону; треба показати ветеринарові.

— А там, за гаєм праворуч, — спитав я, — що то за руїни?

— Там до революції був маєток. Дивак-поміщик жив, — сказала жінка. — Понавикидав коників цей поміщик, понакопав під землею різні ходи, щоб просто із своєї спальні під землею до моря виходити. А то, було, вночі при місяці біля моря раптом з’явиться та гостей з музикою за собою приведе. Наші діди розповідають: “Приходимо ми на музику цю до моря, підходимо ближче — аж гульк, а музики вже не чути і людей не видно, назад під землю музика пішла…”

Я не дослухав, попрощався і почимчикував далі.

Ішов і думав про павуків. Але не міг не думати і про… шнурки. Так, про шнурки. Вони раз у раз розв’язувалися, доводилося зупинятись, нахилятись, зав’язувати їх, а вони знову розв’язувалися.

Шнурки… шнурки… Чорні й білі, коричневі й жовті, довгі й короткі, тонкі й товсті — всі із залізними наконечниками, — вони висіли на мотузці в рундучку чистильника взуття в Ченську. Коли я підійшов до нього, він старанно чистив свої високі чорні чоботи, витягуючи то одну, то другу ногу. Лише після цього, намилувавшись блиском чобіт, він ліниво подав мені пару шнурків.

Які непокірливі, нетерплячі, неспокійні шнурки дісталися мені у власність!

Першого-таки разу, коли я заходився квапливо їх втягувати, вони відразу показали свою впертість. Ніяк не влазили в дірочки. Я смикнув. А шнурок, щоб відомстити мені, скинув свій маленький залізний наконечник. За день шнурок став зовсім кошлатий і, зрештою, порвався.

Та найгірше вчинили зі мною шнурки вчора ввечері. Хотілося швидко скинути черевик, але потягнув не той кінець вузлика — вузлик не розв’язався, а затягнувся туго, дуже туго. Лезо бритви зрізало вузлик — шнурок покоротшав. І зараз я йшов стежкою обіч дороги, а шнурок раз у раз розв’язувався. Та чи не смішно, що я так багато говорю про шнурки? Анітрохи! І не дивно, і не смішно! Адже все, що потім трапилось, пов’язане саме з поганим характером моїх шнурків, які з незрозумілою злістю, помщаючись на мені невідомо за що, весь час розв’язувались і змішували мене так часто нахилятися до землі.

Думки мої час від часу поверталися до листа Чарушина: “Діжонваль… павуки…” І більш за все я хотів у ті хвилини побачити найзвичайнісінького павука. Мені здавалося, що тепер я дивитимусь на нього зовсім іншими очима. Побачу його зовсім не таким, яким бачив завжди. Я почав озиратись навколо, підходив до кущів, але ніде не побачив і сліду якого-небудь павутиння.

Гай став густіший і темніший. Путівець повернув праворуч.

Я йшов занехаяною, забутою алеєю каштанів, напівтемною і прохолодною, поміж рівних чорних стовбурів. Алея почала ширшати і замкнулася навколо дерев’яної напівзруйнованої альтанки. Тут-таки валялася зірвана хвіртка.

Акація, що розрослася тут, очевидно, після того як люди перестали відвідувати альтанку, закривала вхід.

Я насилу продерся в альтанку. Тут стирчали напівзогнилі стовпчики столика й лав.

Я присів на краєчок поламаної лави.

Під лавою і поміж стовпчиків буйно і високо росла блідо-зелена трава. Павутиння, яке я знайшов між стовпів альтанки, було сіре й обірване. В ньому повисли крихітні уламочки гілочок. Павук, певно, давно його покинув.

Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.

Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.

Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.

За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.

Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.

На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.

Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.

— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.

— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.

— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.

Собака замовк.

— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!

Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:

— Хто там?

І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.

Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.

Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.

— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?

— Приїхав, — відповів я розгублено.

— А де ваш транспорт?

— Який транспорт?

— Без транспорту не можна.

— Але я… я прийшов…

— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.

— Багато хто? — перепитав я.

— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?

— Хто я?

— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?

Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:

— А ви хто? Яка база?

— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.

— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.

Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.

Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.

Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.