В країні дрімучих трав

Автор Брагин Владимир??? - В країні дрімучих трав книгу читать онлайн бесплатно без регистрации
Закладки
Читать
Cкачать
A   A+   A++
Размер шрифта

Що ж це таке? Поїхав ти на курорт, а лізеш у “павуче царство” в якомусь Ченську! Та чи мало ти розкидався, витрачав свій живий талант на дрібниці! Кидався від однієї науки до іншої. А тут іще павуки! Ну, діло твоє, не заперечую. Мені подобається твоє талановите розкидання, дивовижне мозкове завихрення. До побачення. Сподіваюсь, ти ще добре відпочинеш. З привітом твій Д. Чарушин”.

ШНУРКИ… ПАВУКИ…

Я думав про павуків, коли рано-вранці вийшов з міста й подався туди, де студент Бєлянкін збирав свій букет, букет з тими аркушиками, які мене здивували, спантеличили, ввергли мене в неспокій і не випускають з Ченська.

Листа Чарушина я кілька разів прочитав у готелі при світлі лампи. Що відкрив мені цей лист? Я переконався: невідомий мандрівник, бажаючи знати погоду, змушений був спостерігати поведінку павуків! У наш час! Ну добре. Лист Чарушина роз’яснив значення кількох слів мікроаркушиків. “Барометр Діжонваля”, “думав про Поливанова…” Але тепер, після цього роз’яснення, мікроаркушики стали для мене ще більш загадковими.

Чому я пішов туди, де було зірвано квіти? Дуже просто. Ні вночі, ні на світанку я не міг заснути. Було душно. В інститут до Тарасевича з листом Чарушина можна було піти лише в другій половині дня. До того ж після листа Чарушина мені дуже кортіло побачити павуків “у натурі” і, звичайно, побути в тому місці, де було знайдено записочки.

Студент Бєлянкін детально розповів в інституті про місце, де він нарвав свій горезвісний букет, і я добре уявляв собі, як туди йти.

Дорогу заасфальтовано. Обабіч росли в два ряди молоді гнучкі тополі. Мабуть, їх посадили тоді ж, коли асфальтували дорогу.

Я йду стежкою вздовж шосе.

Крізь зарості кущів то показувалося, то зникало море. Дорога піднімалася дедалі вище. Потім ішла вниз, знову піднімалась. Десь у далечі виднілися білі будиночки дачного селища наукових працівників.

Внизу, під горою, в долині, ліворуч від асфальтового шосе, в’юнився путівець. Він зникав у гаю. А там, далі, що за руїни?

Спустившись з гори, я на путівці зустрів жінку і хлопчика років семи-восьми. Вони вели за повід кульгавого коня. Ми розговорилися. Жінка розповіла, що працює в підсобному господарстві наукових працівників. Кінь забив ногу об борону; треба показати ветеринарові.

— А там, за гаєм праворуч, — спитав я, — що то за руїни?

— Там до революції був маєток. Дивак-поміщик жив, — сказала жінка. — Понавикидав коників цей поміщик, понакопав під землею різні ходи, щоб просто із своєї спальні під землею до моря виходити. А то, було, вночі при місяці біля моря раптом з’явиться та гостей з музикою за собою приведе. Наші діди розповідають: “Приходимо ми на музику цю до моря, підходимо ближче — аж гульк, а музики вже не чути і людей не видно, назад під землю музика пішла…”

Я не дослухав, попрощався і почимчикував далі.

Ішов і думав про павуків. Але не міг не думати і про… шнурки. Так, про шнурки. Вони раз у раз розв’язувалися, доводилося зупинятись, нахилятись, зав’язувати їх, а вони знову розв’язувалися.

Шнурки… шнурки… Чорні й білі, коричневі й жовті, довгі й короткі, тонкі й товсті — всі із залізними наконечниками, — вони висіли на мотузці в рундучку чистильника взуття в Ченську. Коли я підійшов до нього, він старанно чистив свої високі чорні чоботи, витягуючи то одну, то другу ногу. Лише після цього, намилувавшись блиском чобіт, він ліниво подав мені пару шнурків.

Які непокірливі, нетерплячі, неспокійні шнурки дісталися мені у власність!

Першого-таки разу, коли я заходився квапливо їх втягувати, вони відразу показали свою впертість. Ніяк не влазили в дірочки. Я смикнув. А шнурок, щоб відомстити мені, скинув свій маленький залізний наконечник. За день шнурок став зовсім кошлатий і, зрештою, порвався.

Та найгірше вчинили зі мною шнурки вчора ввечері. Хотілося швидко скинути черевик, але потягнув не той кінець вузлика — вузлик не розв’язався, а затягнувся туго, дуже туго. Лезо бритви зрізало вузлик — шнурок покоротшав. І зараз я йшов стежкою обіч дороги, а шнурок раз у раз розв’язувався. Та чи не смішно, що я так багато говорю про шнурки? Анітрохи! І не дивно, і не смішно! Адже все, що потім трапилось, пов’язане саме з поганим характером моїх шнурків, які з незрозумілою злістю, помщаючись на мені невідомо за що, весь час розв’язувались і змішували мене так часто нахилятися до землі.

Думки мої час від часу поверталися до листа Чарушина: “Діжонваль… павуки…” І більш за все я хотів у ті хвилини побачити найзвичайнісінького павука. Мені здавалося, що тепер я дивитимусь на нього зовсім іншими очима. Побачу його зовсім не таким, яким бачив завжди. Я почав озиратись навколо, підходив до кущів, але ніде не побачив і сліду якого-небудь павутиння.

Гай став густіший і темніший. Путівець повернув праворуч.

Я йшов занехаяною, забутою алеєю каштанів, напівтемною і прохолодною, поміж рівних чорних стовбурів. Алея почала ширшати і замкнулася навколо дерев’яної напівзруйнованої альтанки. Тут-таки валялася зірвана хвіртка.

Акація, що розрослася тут, очевидно, після того як люди перестали відвідувати альтанку, закривала вхід.

Я насилу продерся в альтанку. Тут стирчали напівзогнилі стовпчики столика й лав.

Я присів на краєчок поламаної лави.

Під лавою і поміж стовпчиків буйно і високо росла блідо-зелена трава. Павутиння, яке я знайшов між стовпів альтанки, було сіре й обірване. В ньому повисли крихітні уламочки гілочок. Павук, певно, давно його покинув.

Раптом залунав різкий собачий гавкіт. Я пішов на той гавкіт. Густі кущі розквітлої шипшини перегородили мені шлях. Як гарно червоніли її квіти! То це було тут! Тут студент Бєлянкін ламав гілки шипшини, до яких причепилися загадкові аркушики… В букеті були й незабудки. А ось і вони — спокійно ростуть понад струмком.

Гавкіт припинився. А потім почувся знову, але не такий різкий.

Він неначе долинав звідкись з-під землі. Я почав придивлятись і прислухатись.

За кущами я побачив щось схоже на землянку. Вона була зовсім недалеко від мене. Над входом було прилаштовано дощаний дашок. На дашку лежали квадратики дерну. Це було зроблено поспіхом — то тут, то там з-під дерну ще виднілися білі дошки. До землянки вела нерівна дорога, вся у вибоях і камінні. Із землянки долинав гавкіт.

Я підійшов до входу і поволі, обережно почав спускатися вниз. Кілька кам’яних східців. Рівне місце. На рівному — стіл і два стільці.

На столі тьмяно світився ліхтар “літуча миша”, лежала рахівниця і якась книжка.

Східці вели далі, в глибину. А звідти линув уривчастий собачий гавкіт.

— Егей, слухайте! — гукнув я в темряву.

— Хто там? — відповіли знизу. Собака загавкав ще лютіше.

— Тьху, мовчати, Кучерявий! — прикрикнув хтось на собаку.

Собака замовк.

— Чи є тут хто-небудь? Виходьте!

Спочатку мовчання, потім… потім знову окрик:

— Хто там?

І знову, наче у відповідь на ці два слова, шалений гавкіт. На рівне місце стрибнув собака. Стрибнув і став як укопаний; весь рудий, а спина чорна. Він дивився на мене зовсім не загрозливо і махав пухнастим хвостом.

Хтось, крекчучи й охкаючи, йшов східцями. З темної глибини піднімалася рука із засвіченим ліхтарем.

Переді мною з’явилась могутня жіноча постать у ватянці і великих гумових чоботях.

— Здрастуйте! — проказала жінка басом і додала: — Приїхали? За викликом?

— Приїхав, — відповів я розгублено.

— А де ваш транспорт?

— Який транспорт?

— Без транспорту не можна.

— Але я… я прийшов…

— В тім-то й річ, що багато хто ходить сюди.

— Багато хто? — перепитав я.

— Ви що, загадки прийшли загадувати, квіточки збирати, як інші, чи по овочі приїхали? Цибуля, морква, буряки. Якщо ви по овочі, то чому без машини, без тари для вантаження? Хто ж ви такий?

— Хто я?

— Саме так! З якої нагоди на базу заявилися?

Сторопівши, розгубившись під натиском запитань, я не знав, як усе пояснити сердитій жінці, і лише пробурмотів:

— А ви хто? Яка база?

— Як так — хто я? Я Ганна Іванівна Черникова, завідувачка Райхарчоторгу.

— Прощайте! — вигукнув я, повернувся й пішов.

Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.

Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.

Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука і сховав його в сірникову коробку.

ДОХЛИЙ ПАВУК

— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.

Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:

— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.

З-під великих скелець окулярів на мене глянули голубі очі. Глянули, як мені здалося, вкрай насмішкувато.

А потім Серафима Василівна знову звернула свій погляд до мікроскопа, і її права рука швидко побігла по аркушу паперу, щось записуючи.

Степан Єгорович уважно прочитав листа Чарушина і розвів руками:

— Хай так! Хай барометр Діжонваля — павуки. Але що це міняє?

— Все! Все міняє! Якщо існує барометр Діжонваля, значить…

— …значить, — розсміявся Тарасевич, — існують і павуки!

— Значить, існує і мандрівник, який змушений передбачати погоду за поведінкою павуків.

— Гра уяви!

— Що? А записки? Я бачу в’ючну тварину на припоні, мандрівника, який уже склав усе у свій мішок і дописує щоденник…

— Ребусом називається загадка, яка полягає в тому, що частина слова або цілі слова передано з допомогою намальованих фігур, нот або інших знаків, звучання яких схоже із звучанням задуманих слів, — поволі мовила Воронцова, продовжуючи дивитись у мікроскоп.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Якийсь жартівник склав ребус, кросворд. В ньому замість простого слова “павук” проставив два слова: “барометр Діжонваля”, а поряд з Ератосфеном — “личинку бабки”… І от ви мучитеся, відгадуєте цей ребус.

“Ребус, кросворд”, — повторив я у думці і відчув, що ці веселі й прості слова, саме їхнє звучання не тільки знімають із записок всю загадковість, а й показують усе в смішному вигляді. Та це відчуття тривало лише мить. Ні! Де, хто. коли і навіщо буде складати такі кросворди?

І я сказав:

— Не заради кросвордів і ребусів я залишився в Ченську, забираю час у вас, Степане Єгоровичу, писав Чарушину. А сьогодні вранці навіть побував там, де студент Бєлянкін разом з квітами підібрав загадкові аркушики.

— З чим же ви повернулися з цієї експедиції?

— Експедиція не вдалася. Підібрав одного павука, та й то дохлого…

— Дохлий павук!.. — голосно засміялась, відхилившись від мікроскопа, доцент Воронцова. Вона сміялася дедалі голосніше: — Дохлий павук!.. Ой, не можу! До… до… до… хлий!.. Дайте подивитись!

Воронцова підбігла до павука, який лежав у сірниковій коробці. Вона зняла окуляри, протерла їх і знову почепила, вдивляючись у павука.

— Апофеоз пошуків, загадок, листів у Москву — дохлий павук!.. Як же ви, Степане Єгоровичу, — звернулася вона до професора Тарасевича, — не подумали, що все так просто і зрозуміло: якийсь дачник дурів, складав кросворд, а літератор з Москви намагається з кропиви робити діаманти!

— Дачник? Але дозвольте! — вигукнув я. — Там, де знайдено аркушики, ніяких дач немає!

— А вітер? — рвучко обернулась до мене Воронцова. — Вітер не гайнує часу на дурниці, як дехто. Налетів і поніс із підвіконня ці смішні записки.

— А знаєте, — сказав Степан Єгорович, — у цьому твердженні є сенс. А ми… ми явно перемудрували.

Що я міг відповісти? Як заперечити? Переді мною лежали тільки дохлий павук і вельми дивні записки.

— От ви й мовчите! — з усмішкою проказала Воронцова. — Нема що сказати! А перебаламутили весь інститут. Хіба не так?

— Перемудрував, визнаю, перемудрував…

Воронцова повернулася до мікроскопа і знову почала щось швидко записувати.

— Так, заблукали ми з вами, — стиха мовив Степан Єгорович. — А от молодий спеціаліст нас підправив.

— Що ж, час відкланятися, їхати звідси, — відповів я і почав прощатись.

— Знаєте що? — промовила раптом з лагідною усмішкою Воронцова. — Я вам на згадку етикетку на павука дам, визначу точно рід і вид. Але що це прилипло до його лапи?

Що було далі? Я стояв біля дверей, Степан Єгорович записував мою московську адресу, і раптом…

— Ой, що це? Ах, не може бути! — вигукнула Воронцова. — Швидше сюди!.. Дивіться! Аркушик! Слова!

Ми обидва підбігли до мікроскопа:

— Що сталося?

— Що? Що?

Воронцова відкинулася на спинку стільця, окуляри сповзли на кінчик носа. На обличчі був переляк, збентеження, розгубленість.

— Дивіться! Читайте!

“Аркуш 1022

…Отже, все зрозуміло. Туберкульоз є виліковним. Як лікар, я прийшов до розуміння цього після ряду спостережень, про що детально записав на попередніх аркушах щоденника.

Усі знають: туберкульозна бацила оточена оболонкою. За своїми хімічними й фізичними властивостями ця оболонка подібна до воску. Протеолітичні ферменти, гідролізуючі білки і поліпентиди неспроможні зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, і тому організм людини не може справитися з цією бацилою. Немає таких ліків, які допомогли б розщепити воскову оболонку бацили. Це відомо всім лікарям. Але цими днями я спостеріг поряд зі мною комаху, яка живиться воском і перетравлює його. Хіба ж не ясно, що ця комаха володіє ферментом, який може зруйнувати воскову оболонку туберкульозної бацили, розщепити жири оболонки. Ця комаха — гусениця бджолиної молі Galleria mellonella. Я пропоную вливати хворому на туберкульоз кров гусені. Не маю сумніву: ферменти крові гусені зруйнують жиро-воскову оболонку бацили, і організм людини легко переможе знежирене тіло бацили. Лихо людства — туберкульоз — зникне! Galleria mellonella легко розводити: потрібні лише висока температура і велика кількість вощини. Але дивовижний випадок, моя неймовірна доля, про що я вже писав у аркушах 2-12…”

Доцент Воронцова дивилась у мікроскоп і читала цього листа спокійно, виразно і чітко. Прочитавши фразу про неймовірну долю і дивовижний випадок, що стався з лікарем, який писав ці записки, вона підвела голову від мікроскопа:

— На цьому текст уривається!

Напружена тиша запанувала в кабінеті. І коли Степан Єгорович, щоб увімкнути горішнє світло, підійшов і повернув вимикач, кроки його й клацання вимикача видалися мені різким стукотом, а світло лампочки примусило здригнутися.

Схилившись над мікроскопом, Степан Єгорович прочитав записку ще раз, а потім розважливо мовив:

— Тепер треба порівняти, зіставити з тією запискою, яку студент Бєлянкін підібрав там же з букетом квітів… От-от, дякую. Збільшіть освітлення, Серафимо Василівно, щось не в фокусі… Дякую. Так, та сама рука, і той самий почерк, і той самий спосіб зменшення за допомогою фотоапарата.

Схвильований, я схилився над мікроскопом, силкуючись що-небудь розгледіти, прочитати, але нічого не бачив.

Поряд зі мною Степан Єгорович сказав: