Кап....кап....кап....

Скачать бесплатно книгу Романюк Роман Анатольевич - Кап....кап....кап.... в формате fb2, epub, html, txt или читать онлайн
Закладки
Читать
Cкачать
A   A+   A++
Размер шрифта

Роман Анатольевич Романюк

Кап….кап….кап…

Кап…кап…кап… Вода із здавалося би зачиненого крана вперто падала у гарячу воду. Гарячу настільки, що дзеркало у ванній вже почало запотівати, затуманюючи відображення стін, рушника, що висить на гачечку(гачечок з якого в мене все чомусь постійно падало додолу), мене… Втім то тривало лише декілька секунд і все сховала липка, тягуча, тепла поволока. Одяг як завжди я скинув на підлогу,і не тому, що я ледачий чи якась там нечупара, просто….просто мені так подобалось, подобалось ….і все тут.

Спробував на дотик воду рукою, ніби нормальна. Гаряча, але якраз така, як я люблю(завжди любив гарячу воду, ну ви знаєте, таку що довго до неї потрібно звикати, зате потім-клас, аж лінь вилазити, тим більше коли в квартирі так само зимно як зараз), втім, пам’ятаючи, що руки чомусь менш чутливі ніж ноги та й інші частини мого тіла — я спочатку вирішив поталяпати рукою у воді,ну типа так вона швидше охолоне. Сусіди як завжди лаялись, чи то може спілкування у них таке, пес їх знає,втім дякуючи цим тонким, якимись звукодобрепровідним стінам, я знаю, що вони все-таки і миряться(в усякому разі звуки мирні лунають). В такі моменти я думаю: блін, невже вони і мене так само чують…

Ну зараз мене ці лайки не парять взагалі,ну так, хіба ще більше підкреслюють мою довбану самотність… самотність ну як тіпа їдеш ввечері по малознайомому районі в маршрутці і дивишся у вікно притиснувшись лобом до шибки на вітрини магазинів, освітлену рекламу, людей що поспішають у своїх справах…або ж коли в вагоні метро, навколо багато народу(так, що не проштовхнутись), ковзаеш поглядом по їхніх обличчях, кожний зайнятий своїми думками, хто читає,хто спить, хто намагається телефоном розмовляти, хто обіймається, а хто просто стоїть втупившись у реклами — і відчуваєш себе якимось відокремленим, запхнутим у якусь капсулу незриму, як іграшка в кіндер-яйці. Ну якщо я вже про таку тему волинку завів, то ще одне порівняння проситься назовні — таке саме довбенить коли ти один в чужому місті,ввечері дивишся на освітлені вікна(вікна — то взагалі окрема тема — за кожним якесь своє життя, радощі чи проблеми, сльози чи сміх…).

Задовбало!!!!!!

Вода вже таки трохи охолола, я себе ловлю на думці,що цей весь час дивився на дзеркало, на своє відображення, втомлено стираючи з обличчя поодинокі краплинки поту та залишки маски веселості та оптимізму, що носив удень, ховаючись за посмішки, жарти та балакучість.

Погляд падає на поличку, що під дзеркалом: гель для гоління, два тюбика зубної пасти(причому чомусь різних марок), дезік…звичний набір холостяка. Коле погляд новий предмет у цьому хаосі-непочата пачка лез…(адже голюсь вже звичним фьюженом жіллетовським)….куплена в переході біля метро по дорозі додому. Купив просто імпульсивно, не задумуючись, просто простягнув гроші і не дочікуючись здачі пішов. А зараз не можу відвести погляд від цієї маленької коробочки. Чому саме вона, а не дах багатоповерхівки, чи мотузка? Не знаю…можливо не так страшно. Хоча …

На кухні з ноута грає Fleur, в голові — Pink Floyd “Comfortably Numb”, а я вже лежу звикаючи до температури води; згадав, як йдучи додому майже від самої зупинки аж до під’їзду за мною біг маленький песик…хоча собак чомусь з дитинства не дуже сприймаю, цей чомусь видався мені кумедним, таке маленьке руде цуценя; він біг за мною, плутаючись у ногах, махав своїм куценьким хвостиком, задирав голову намагаючись зустрітись(як мені здалось) зі мною поглядом. Я ж цього уникав, немов би боячись побачити в його маленьких сумних очках відображення самого себе, такого ж маленького, самотнього, змерзлого та холодного…тому я ніяковіючи сховався за дверима під’їзду.

Закривши очі,хлюпнув трохи води на обличчя, потер скроні(голова, як майже завжди, постійно боліла).

П’ятниця…вихідні…..можна перевести подих, а можна ще більше відчути самотність, та якусь приреченість.

Пам’ятаєте, я розповідав про сусідів, так ось, на вихідних у них ремонт (плюс їх звичну манеру спілкування ніхто не відміняв), причому завжди, останніх роки півтора-два це точно! І що там можна постійно гупати, грюкати, дрелити… фіг його знає, але дістало… ДІСТАЛО!!!

З ноута якраз в тему лунає:

Как же ты мне надоел, Мучительный орган. Слабый, вечно больной, Кровоточащий. Я не могу уснуть Ни днем ни ночью, Ты изнутри долбишь Тонкую оболочку. Припев: Сжатия и разрывы, Новые спазмы и муки, Взгляд, безупречно ленивый, Предают дрожащие руки. Возле погашенной лампы Мечутся странные блики. Голос разума слабый-слабый, Тихий-тихий. Я могу прекратить Твою жизнь В запястье Руки. Ведь кровь это Всего лишь жидкость, Тонкие венки Хрупки. Если бы ты Прорвалось наружу Разрушив ребра И кожу, Это был бы хороший Конец всему, Это был бы… Хороший…

Прикольно, дахонафігзривально, шкода, що я не вмію так викладати свої думки, а може й це добре — а то сходили би люди з розуму від моєї поезії, божеволіли зразу(або ж на сьомий день — як у фільмі Дзвінок). Втім мені здається, що я сам потроху божеволію, причому вже давно. Хоча я впевнений, що у кожному з нас є частка божевілля, якась така собі наша темна сторона, просто в одних це помітно, а у когось виходить назовні під впливом якихось різних чинників, чи стресових ситуацій. Божеволію від усього: від черствості та байдужості суспільства, від тупості цього світу, від нерозуміння оточуючих…учора захотілось мені дивитись кіно, то я намутив такий собі дебільний флеш-моб: ввімкнув на компі фільм, посадив біля себе маленького плюшевого ведмедика (він мій ровесник — його мені подарувала бабця коли я був ще зовсім маленьким, я з ним спав у дитинстві), він уже якогось такого полиняло-жовтого відтінку та добряче потарганий життям; і я пригощав його поп-корном. Потім плакав, та ще й намагався йому пояснити зміст фільму (“Море всередині”), потім знову плакав… В кінці-кінців я зробив висновок, що йому подобаються інші жанри… якісь мелодраматичні комедії наприклад. Або ж іще помічав, що приходячи додому після праці я починаю розмовляти зі своїми рибками, при цьому намагаючись розгледіти за акваріумним склом їх очі (добре, що вони мені відповідати не почали, а то, мабуть, це було би занадто різко та швидко), а так цей стан, як мені здається поступово та плавно мене огортає. Буває, що ніби чую, якісь сторонні звуки, чи то мені їх уява малює, чи то тонкі стіни виною. Хоча на вулиці (особливо коли навкруги нікого немає та година пізня), теж ловлю якийсь шурхіт, чи ледве чутний звук кроків. Не знаю, як на це усе реагувати, тому намагаюсь не паритись.

На ноуті,у вінампі, Флерів змінила Магнітная Аномалія, блін, як це нам наш різний емоційний стан підсовує,ще і музику відповідну, там у плейлисті є ще і Lumen, і Сплин, і Бумбокс, і навіть трохи раннього Дельфіна, музика різна, хоча втім підібрана за однією ознакою-якісь депресивні моменти, причому це робиться несвідомо, нам настрій сам підказує, що слухати, що дивитись, що робити…

Читать книгуСкачать книгу