Людина і зброя

Автор: Гончар Олесь  Жанр: Проза прочее  Проза  Год неизвестен
Скачать бесплатно книгу Гончар Олесь - Людина і зброя в формате fb2, epub, html, txt или читать онлайн
Закладки
Читать
Cкачать
A   A+   A++
Размер шрифта
Людина і зброя - Гончар Олесь

Глава 1

Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін; ще стоїть на узвишші посеред міста сірий масивний БЧА – Будинок Червоної Армії, де згодом на місці, розчищеному від руїн, буде запалено вічний вогонь на могилі Невідомого солдата.

Ще все як було.

Ще – розбрівшись з самого рання по парках, по бібліотеках, позабиравшись у спорожнілі аудиторії на факультетах – сидять над конспектами студенти, готуються до останніх екзаменів.

Двоє їх сидить, забарикадувавшись в порожній аудиторії істфаку.

Вранці, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати двері стільцем. Богдан стояв і, всміхаючись, дивився, як вона це робить. Енергії й завзяття було в неї більше, ніж сили в руках. Все ж завдяки своїй оцій затятості вона впоралася з важким стільцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотіла: міцно, ніби від усього світу. Поривчаста, з розтріпаним волоссям обернулася до Богдана:

– Тепер тебе в мене ніхто не відбере!

Вони глянули на закладені двері й розсміялись: справді, одні вони тут із своїм коханням!

Вчора вони тільки помирилися після тяжкої тривалої сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають між закоханими з дрібниць, майже з нічого, але важать для них більше, ніж найсерйозніші світові проблеми. Тепер обоє бачать, що не варто було сваритись, не хочуть і згадувати тих болісних безпричинних ревнощів, що відібрали у них кілька щасливих днів. Зараз, примирившись, вони ніби заново впивалися своїм почуттям, віднайденим, переболілим і від того ще більш спраглим, ще більш солодким. Якби це залежало тільки від Тані, вона у відзнаку примирення весь день отут цілувалася б, чіплялася б Богданові на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на світі. Зіп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цілуй!

Він легко підхопив її на руки і, на ходу осипаючи гарячими поцілунками, поніс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стілець:

– Сиди!

Поклав перед нею її недбало скручені, покрапані парковими дощами конспекти:

– Вчи!

Тепер вона сидить і зубрить хрестові походи. Не стільки, правда, зубрить, скільки розкошує у своїх мріях, у світлих дівочих видіннях. Час від часу крадькома, з щасливою злодійкуватістю позиркує на нього.

Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в іншім кінці аудиторії, перед самою кафедрою. Ось він рукою поправив патли свої чорні, Таня бачить його руку, волохату, в чорнім волоссі, міцну руку спортсмена. Нахмурившись, він знову пірнув десь у середні віки. В оцій задумливій позі, в картатій приношеній сорочці з акуратно засуканими вище ліктів рукавами Богдан їй особливо подобається. Вона находить мужню гідність у всій його поставі, у високій, гордовито випрямленій шиї, в густому непокірному чубові, відкинутому назад. Навіть отак, коли Богдан сидить, по його рівній високій шиї видно, який він стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний – дівчата кажуть, що він красень, але для неї він більше, ніж це, для неї він саме щастя.

Кілька днів тому, коли стався був між ними розрив, думала – не переживе. Життя без нього для неї одразу згасло, злиняло, втратило зміст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по місту, по кам'яних катакомбах кварталів, живучи одним сподіванням хоч випадково зустріти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечері з бібліотеки до гуртожитку. Найбільше боялась побачити його в такий час з іншою, з незнайомою якоюсь дівчиною виняткових достойностей, до котрої вже наперед ревнувала – ревнувала гостро, до потемніння в вічу. А він усе повертався не з дівчиною, а з хлопцями, крокував між ними похмурий та непідступний, з конспектами та хлібиною під пахвою.

Причаївшись десь у затінку, Таня жадібно стежила за рідною постаттю, аж поки хлоп’ячий гурт не зникав у глибині вечірньої вулиці.

В ті ночі своєї самотності та неприкаяності заходила вона по слідах свого кохання на вулицю Вільної академії, де зустрілася з ним вперше, на студентський «острів Кохання» над Журавлівською кручею, де вперше відчула сухий, жаркий смак його поцілунку. Ця облюбована багатьма поколіннями студентів круча над рясніючою електричними вогнями Журавлівкою і далекий переклик нічних поїздів тільки посилювали біль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пізній гомін буйної своєї студентської республіки – Толкачівки та Гіганта, все сподівалась, все ждала, що він рано чи пізно таки повернеться до неї, знов дасть їй те, без чого вона не могла жити.

Тепер він знову з нею. Цвіте душа! – так могла б назвати те почуття, що має в собі до нього. Ось він тут. Нечутно можна підкрастися до нього з-за спини і обійняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб… Проте ні, цього не можна, зараз він весь у роботі, в напрузі – штурмує середні віки. Можна тільки паперову кульку скрутити й кинути в його бік, як це вона, пустуючи, робила на лекціях, і кулька впаде перед ним на столі, і він, розгорнувши її й хмурячи брови, прочитає:«Je vous aіmeј» [1] .

Штурмує, штурмує. Про королів та пап, про рицарські походи та звичаї, а того й не знає, що сам їй здається найкращим за всіх рицарів на світі. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертість, нездоланність, суворість до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, ніж їй, але з гордості, з честолюбства він не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певністю в собі, в своїй силі, в тому, що ніхто й нічим його не зіб'є.

Саме життя виробило в ньому цей характер – різкий, упертий, готовий до будь – яких труднощів. Без батька ріс. На нелегкому хлібі. Щоб дотягти до стипендії, ходив ночами на товарну станцію розвантажувати вагони. Влітку під час канікул він теж працює.

Минулого літа в риболовецькій артілі десь у дніпровських плавнях важкі неводи тягав. Вернувся, і Дніпром від нього війнуло, куренями, димом багать вечірніх. Смаглюватість оця з нього ніколи не сходить. Навіть і серед зими вертавсь із своїх запорізьких канікул засмаглий, мовби з-під тропічного сонця, і хоч не бачились лише два тижні, при погляді на Таню радісний голод розлуки світився в його очах.

З Січі Богдан вернувся! – жартували друзі. – З коша!

Увесь факультет знає, що вони – ще з першого курсу – закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.

Складуть ось останні екзамени – і відкриється перед ними літо, вільне, смагляве. Якби тільки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за місто, у поле за Лісопарком, де трамвай влітає просто в жита!

Весна промайнула для них якось непомітно, тільки й бачили з оцього вікна, як сивіли дощі високі по обріях, тільки й чули їх, як шелестіли за вікном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розігріте каміння будинків. Потім знов було сонце – і димились асфальти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон студентських аудиторій видно було, як десь одразу ж за Південним вокзалом, за блискучими після дощу дахами будинків райдуга воду бере.

Туди – до райдуг, до просторів заміських – тягнуло студентську душу…

Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки й печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах відбувались спортивні змагання, і на честь переможців місто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском…» Архонт – це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулась, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.

Читать книгуСкачать книгу