Закохані у львівський дощ

Скачать бесплатно книгу Ізотова Анастасія - Закохані у львівський дощ в формате fb2, epub, html, txt или читать онлайн
Закладки
Читать
Cкачать
A   A+   A++
Размер шрифта
Закохані у львівський дощ - Ізотова Анастасія

Де б не була, як би не вирувало життя,

я завжди буду повертатися у рідне місто…хоча б на годину.

Тому що побачивши Львів один раз, закохуєшся назавжди,

а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним ніколи

Я ніколи не любила осінь… Хоча часто вона у Львові прекрасна! Так я люблю це місто за його красу і любила завжди. Ці будинки, бруківку, кав’ярні, особливо коли мало відвідувачів… Мені подобається сидіти ось тут, у цій маленькій кав’ярні (вона завжди тут була) та спостерігати за трамваями та машинами через вікно (сьогодні мокре від дощу, як від сліз) і мріяти, або не думати ні про що. Раніше я рідко роздивлялася людей… Хоча їх останнім часом тут дуже багато, особливо туристів… Дивно, чому я раніше ніколи не спостерігала за людьми. Всі кудись поспішають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляє з маленьким песиком, він теж у дощовику. Таке кумедне явище змушує мене посміхнутися, а це рідно відбувається останнім часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.

Всі кудись ідуть з певною метою, навіть осі ті закохані… Не хочу ні про що думати! Краще просто дивитися і ні про що не думати! Просто сидіти і спостерігати, щоб час швидше спливав і ніби є люди навколо. Всі кудись спішать під цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навіть не знаю… Мене тут знають за стільки часу. Столик, за яким сиджу завжди вільний для мене. Невже в мене на лобі написано, що мені це так необхідно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цілими днями п’є чай та дивиться у вікно… Я майже перестали пити каву.

Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто мені здалося!!! Сиджу і мрію… Ні не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!

Ні! Знову все щемить у грудях…

Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сідаю за цей стіл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогодні я вже не плачу… Можливо мені вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…

Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, відкриваю очі… і я там само – у кав’ярні…

Власне хто я? Я зараз ніхто. Ні! Не можна так казати! Я не одна… напевне.

Теж мені… Попелюшка…

Колись все було інакше. Колись…у минулому житті… Як же боляче!

1

Я – середньостатистична дівчина з середньостатистичної родини. Все як у всіх: школа, інститут, робота, друзі. Все як у всіх. Правда я дещо вперта і дуже шкідлива. Ніколи не любила гомін, дискотеки, набридливість звичайних хлопців і, як всі дівчата, чекала принца на білому коні. Перший поцілунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцій, після чого я вирішила більше не зустрічатися з хлопцями, хіба зустріну принца. Це звісно був підлітковий максималізм, але принца все ж не було.

Я дуже любила і люблю читати книги. Не електронні, а паперові, які дуже приємно пахнуть. Вони (книги) і були моїми новими відкриттями у сфері почуттів. Як зараз пам’ятаю перші сльози під час читання: це була «Джейн Еір». Ох! Я тоді декілька днів ходила сама не своя. Невже буває так? Таке кохання. Це не зрівняти з дурними жартами однолітків, або залицянням старших хлопців у кафе. Невже є чоловіки здатні на вчинки, не на дурні «слабо», а вчинки? Невже є той, хто може відкрити перед жінкою двері, подати руку, бути галантним, гарним, небідним, романтичним…? Чим більше я розуміла, що принців не буває, тим більше читала. У школі це була класика, потім історичні романи… Я ніколи не намагалася шукати історії про казкове кохання, але чомусь завжди читали саме такі книги. Навіть кохання Мастера та Маргарити було для мене взірцем відданості. В інституті дівчата «підсадили» мене на любовні романи. Дуже хотілося знати чи існує таке доросле кохання. Але звідки?

Я ніколи не вважала себе красунею, якщо не навпаки. Завжди вміла знайти у собі недоліки. Подруги всі мають хлопців і вже вміють не лише цілуватися. Мене намагалися знайомити, але якось нічого не складалося. Поступово моє спілкування з подругами практично зникло, оскільки нам просто ні про що було говорити.

Після школи я пішла працювати продавцем у маленький книжковий магазин і поступила на заочне відділення вивчати менеджмент (як і всі) приватного ВНЗ. Між роботою та сесіями заповняла час лише книгами та пілатесом. Дивно, але я завжди думала, що коли прийде час знайомитися з принцом, в мене мають бути підтягнуті м’язи, окрім цього, заняття завжди відволікали від буденності.

Напевно в кожної дівчини буває час відчаю. Коли після закінчення школи всі подруги з кимось зустрічаються, бігають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), пліткують про хлопців, а ти… В мене в житті нічого цього не було, все це було лише в книгах і у мріях. Один час, наслухавшись історій про щасливе кохання після спілкування в інтернеті, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стільки їх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних і збочених… З декількома навіть ходила на побачення. Це було ще одне моє розчарування.

І ось я в свої 20 років вважала себе старою дівою, без перспектив: моя зовнішність мала безліч недоліків; я не мела вільного часу (або не хотіла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженні мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тільки декілька разів цілувалася і 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцінку і переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цікавіше і менш проблемно), ніж з кимось знайомитись.

Все змінилося раптово. За що я можу сказати спасибі свої добрій знайомій Ірині. До речі, вона теж вважає себе старою дівою (у свої 22 роки) і теж дуже любить читати книги.

2

Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр ім. Заньковецької (я дуже люблю театр і з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надією на диво), де дивилася чудову п’єсу про кохання «Неаполь – місто попелюшок» і плакали, зачаровані грою акторів та таким реальним життям. Після перегляду, під враженням п’єси (зі змішаними почуттями) ми вирішили пройтися через мою улюблену частину міста – Площу Ринок, вулиці Краківську та Князя Романа до зупинки на Петрушевича. Дуже хотілося дещо заспокоїти почуття холодом жовтня. Вже було темно і мокро, як завжди.… На щастя, дощ лише ледь накрапав.

Якісь час ми йшли мовчки, жаліючи, що не в нас закохався той господар і що принців не буває… Майже перед зупинкою транспорта Іра згадала, що так сильно її вражала лише книга, яку вона нещодавно прочитала. І звичайно, подруга принесла її мені, як поціновувачу такої літератури. Зраз вже не пам’ятаю назви тої потертої книжечки у м’якій палітурці та саморобній обкладинці. Але цей твір захопив мене. Книга просто заволоділа всім моїм вільним часом та викликала безліч емоцій. І як завжди, мова йшла про кохання…

Останні години п’ятниці та практично всю суботу я читала, читала, читала…., деколи згадуючи про те, що треба змінити позу, та задовольняти основні потреби організму. Моя мамуля вже почала допитуватися як в мене справи, де подруги, та чому дома цілими днями. Тому в неділю я вирішила піти читати в кав’ярню. Ні матуся мене не виштовхувала з дому, просто вона переживає за мене: знає, що майже у всіх подруг є хлопці, або просто симпатії, а я нічого про себе розповідаю та сиджу дома.

На щастя неділя зустріла мене дощем (хоч я його і не люблю), який завадив туристам приїхати на екскурсії і тому практично всі кав’ярні в центрі міста були вільні.

Коли є великий вибір, то вибирати дуже важко, це стосується й кав’ярень у Львові. Більше тридцяти хвилин я блукала вуличкам Старого міста, аж поки не дісталася Арсеналу. Тут у куточку є затишна кав’ярня (здається Арсенальська), вікно якої виходять на вулицю Підвальну, так що можна спостерігати за життям міста. А затишний куточок біля Арсеналу ніби оберігав цю ка’ярню від шуму повсякденності.

Читать книгуСкачать книгу