Ґрасс Ґюнтер

Закладки
Рейтинг: 5,00 Дата рождения: 16 жовтня 1927 р. 
Пол: мужской Место рождения: Вільне місто Данциг, тепер Гданьск, Поль­ща 
Годы творчества: 1959 - 2015 Дата смерти: 13 квітня 2015 
Wiki: https://uk.wikipedia.org/wiki/Гюнтер_Грасс Место смерти: Любек, Німеччина 
Об авторе

ҐРАСС, Ґюнтер (Grass, Gunter) — німецький письменник і художник, лауреат Нобелівської премії 1999 р.

Шлях Ґрасса в усіх сферах літератури та мистецтва не є прямолінійним. У «Тагесшпігелі» від 1 жовтня 1999 року зразу ж після присудження Ґрассу Нобелівської премії писали: «Завдяки своєму роману «Бляшаний барабан» («Die Blechtrommel», 1959) він завоював німецькій літературі світове визнання і все своє життя дієво втручався в політичні справи Німеччини і в роки, коли країна була розділена, і після возз'єднання — не завжди зручна людина, якій власні твори надавали ваги». Інакше кажучи, Ґрасс був дуже активним не лише як літератор. (Він видав вісім романів, десятки оповідань і повістей, таких як «Кішка та миша» («Katz und Maus») або «Зустріну TeAbrmi» («Das TrefJen in Telgte»), кілька книжок віршів, малюнків, гравюр, літографій, чотири п'єси та багато томів публіцистики, промов, статей, інтерв'ю, листування, 1997 року завершилося друком видання його творів (вже друге) в 16 томах.) На відміну від багатьох інших авторів, він також енергійно, ангажовано, по-бойовому бере участь у політичному житті. Він вважає себе лівим, котрий виступає з позицій демократії, антитоталітаризму, антимілітаризму, ставиться гостро-критично до сучасного капіталізму та псевдосоціалізму радянського типу. Ґрасс не вірить у вирішальну роль літератури та мистецтва в справі поліпшення світу. І все ж своє кредо у Нобелівській лекції він сформулював у такий спосіб: «Мені як безбожнику лишається тільки одне: стати на коліна перед тим святим, який до цього часу завжди допомагав мені й приводив у рух найважчі кам'яні уламки, щоб вони котилися. Отже, я благаю: відзначений нобелівкою з ласки Камю Сізіф, прошу тебе, потурбуйся, щоб камінь не лишився лежати нагорі, щоб ми мали змогу й далі його котити, щоб ми могли бути щасливими, як ти, з нашим каменем і щоб оповідь про злигодні нашого існування не мала кінця». Сізіф як святий — це яскравий приклад образного та парадоксального способу мислення письменника, його іронії, яка звучить мудро та сумно.

Творчість Ґрасса така масштабна та розмаїта, що її всю аж ніяк не можна окреслити в кількох словах. Ґрасс здобув світову славу як прозаїк, але при цьому варто завжди пам'ятати, що Ґрасс-поет і думає як поет навіть у своїй прозі, що він — блискучий політичний і соціальний публіцист, і ті теми, які він порушує у своїй публіцистиці, він ставить, хай в інший спосіб, у своїх романах і короткій прозі, що він постійно працює як художник, графік, скульптор, а тому його око чутливе до образів, фарб, ліній світу.

Для того, щоб глибше зрозуміти творчість Ґюнтера Ґрасса, слід уявити собі в головних рисах його життєвий шлях. Майбутній письменник народився 16 жовтня 1927 року в Данцигу (сьогодні Ґданськ). Його батько був німцем, протестантом, мати — кашубського (тобто слов'янського, польського) походження, католичкою. Батьки мали в передмісті Данцига — Лангфурі невелику бакалійну крамницю. Судячи з усього, головна роль у родині належала матері, вона ж мала великий вплив і на сина Гюнтера. У неї було скромне зібрання книжок, де, крім розважальної белетристики, можна було знайти твори відомих письменників. Крім того, мати була членом клубу аматорів літератури. Син став пристрасним, захопленим читачем. Він міг цілими годинами поринати в якусь книжку, не помічаючи, що відбувається навколо нього. Родина жила в тісняві, в маленькій двокімнатній квартирі. У дітей — Гюнтера та його сестри — не було власного кутка. Та ні тіснота, ні розмови родичів не перешкоджали фанатичному читачеві. Затуливши вуха, він поглинав сторінки романів Ф. Достоєвського, Л. Толстого, К. Гамсуна, В. Раабе, С. Лагерлеф та інших майстрів. Пізніше хлопець став абонентом міської бібліотеки. Він згадує: «Як добре, що нам до рук потрапляє достатньо книжок, які можна читати про себе і вголос, вони були для мене взірцем. Такі майстри, як Мелвілл або Деблін, а також мова лютерівської Біблії, коли я був молодим і здатним навчатися, підштовхнули мене промовляти те, що я пишу. . . Я записую на папері лише те, що може бути сказане, знайде свою розмаїту інтонацію і в такий спосіб — своє звучання та відгомін». Та спочатку було читання, писання виникло згодом. У 12 років Гюнтер вже усвідомив, «що хоче стати митцем». Він згадує, як його мати, яка любила театр, кепкувала зі свого дванадцяти-тринадцятирічного сина, який охоче розповідав їй різні вигадані історії, обіцяючи їй подорожі до Неаполя та Гонконгу, багатство та хутра з каракулю, і називала його Пером Гюнтом. Доля не подарувала матері Ґрасса щастя дізнатися про славу сина. Вона померла в 1954 році. До виходу в світ «Бляшаного барабану» лишалося ще п'ять років. Але бажання довести матері й іншим рідним і знайомим, що він щось може, було, певною мірою, рушійною силою творчості майбутнього лауреата багатьох найпрестижніших літературних премій. У вже згаданому віці Гюнтер зробив першу спробу написати роман під назвою «Кашуби». Це трапилося в перший рік війни. На пропозицію журналу для членів гітлерюгенду «Допомагай разом!» молодий автор вирішив узяти участь в оголошеному конкурсі оповідачів. Його роман мав бути історичним, події відбуватися в XIII сторіччі, «в часи міжцарювання, відсутності короля, страшні часи, коли харцизяки й розбійники-рицарі панували на шляхах і мостах, а селяни могли захистити себе, керуючись власним правом і законом помсти». Задум роману не був здійснений.

Молодий Ґрасс належав до більшості, яка співіснувала з владою без будь-якого спротиву чи застережень. Він перераховує етапи своєї «кар'єри» в часи фашизму: в десять років — член «югендфольку» (дитячої нацистської організації), в чотирнадцять — вступив до гітлерюгенду, в п'ятнадцять він називає себе воєнним льотчиком-добровольцем, у сімнадцять (тобто в 1944) стає танкістом. Шлях типовий для більшості тодішніх німецьких юнаків. Хлопець брав участь у боях, був поранений, потрапив у Баварії до американського полону, потім до англійського табору для військовополонених, де працював на каменоломнях. У 1946 році, через ушкодження плеча, його з полону випустили. Ще під час перебування Ґрасса, в таборі почався його поступовий процес перевиховання. Справжнє душевне потрясіння викликали в юнака відвідини табору смерті в Дахау. Родина Ґрассів, що змушена була покинути Данциг, як тисячі інших німців, оселилася в Берліні. Гюнтер не завершив навчання в гімназії, не здобув нормальної освіти, що пізніше розглядав як свою перевагу. У тяжкі повоєнні роки він брався за всіляку роботу, був каменярем, помічником скульптора, навчався у вищих школах образотворчого мистецтва. Згодом заробляв на життя малюнками та ілюстраціями, робив невеличкі керамічні фігурки звірів та птахів.

«Протягом весни та літа 1952 року, — пише Ґрасс, — я об'їхав уздовж і впоперек всю Францію. Я жив невідомо з чого, малював на папері для упаковки, і безперервно писав. Писання напало на мене раптово, як бігунка. Поміж (я вважаю) вельми епігонських співів. . . виник довгий і розбухлий вірш, в якому Оскар Мацерат, ще до того, як він одержав це ім'я, виступав у ролі стовпника». Цей вірш ніколи не публікувався, але найважливішою в ньому, за словами автора, була постать стороннього, аутсайдера, якому набрид добробут і якому подобається власна гидота. Отже, він будує стовп, приковує себе до верхівки ланцюгом і з цієї перспективи спостерігає, піднесений над усім і всіма, людську метушню. Ця незвична перспектива спостережень над життям і дивна постать стовпника робить неопубліковану поезію попередницею роману «Бляшаний барабан». «Якщо хочете, Оскар Мацерат — це своєрідний стовпник». Як він вигадав цю знамениту постать, автор розповідає таке: «У банальній ситуації, по обіді я побачив серед дорослих, котрі пили каву, трирічного хлопчика з бляшаним барабаном. Мені впало в око й лишилося в пам'яті, як, забувши про все, трирічне дитя було захоплене цим інструментом, і як воно водночас ігнорувало світ дорослих (тих, що по обіді пили каву та базікали)». Це сталося того самого літа 1952 p. , і проминуло ще багато часу, аж поки миттєве враження втілилося у центральну постать «Бляшаного барабану».

У Франції Ґрасс зустрів свою майбутню першу дружину, дівчину із заможної швейцарської родини, яка хотіла стати балериною. Після смерті своєї матері в 1954 році Ґрасс одружився. Разом з молодою дружиною він оселився в Парижі. В ательє, розташованому у вологому напівпідвалі, молодий скульптор ліпив з глини фігурки тварин і птахів, які виготовляв на продаж. Там він обпалював їх у грубці, яка зігрівала їхнє двокімнатне помешкання, і в неї ж кидав перші варіанти майбутнього роману. Письменник від самого початку не хотів давати майбутнім дослідникам своєї творчості «поживу» у вигляді варіантів.

Першу книжку Ґрасс видав у 1956 році. То були «Переваги диких курей. Вірші, проза, малюнки» («Die Vorzuge der Windhuhner. Gedichte, Prosa, Zeichnungen»). Книжка мала невеличкий наклад, проте в літературних колах її помітили. Автора запросили на засідання «Групи 47», де він прочитав уривки з «Бляшаного барабану» і знайшов схвальну підтримку. З того часу він був пов'язаний з «Групою 47», отримав від неї грошову премію, що йому дуже пригодилося.

Праця над його першим і, як багато хто вважає, кращим романом була для Ґрасса як творче сп'яніння. Він працював над текстом безперервно. Його дружина, друзі та знайомі мусили слухати в авторському виконанні уривки чи сторінки майбутнього твору. У цей час, як письменник сам визнає, він приділяв дуже мало часу своїй дружині та синам-близнюкам, які саме тоді народилися. «Упереміж подекуди політика; Мендес-Франс і молоко, облави в алжирських кварталах — або упаковані в газетні рядки: польський Жовтень, Будапешт, абсолютна перемога Аденауера на виборах». У 1958 році навесні Ґрасс відвідав польський Гданськ, своє колишнє рідне місто. Йому потрібні були свіжі враження для розділу, де йшлося про оборону від німців польської пошти в Гданську. Він хотів зустрітися зі свідками цієї героїчної і трагічної події, такої важливої для історії Польщі.

Нарешті 1959 року «Бляшаний барабан» з'явився друком і мав світовий успіх.

Історія виникнення роману накреслена Ґрассом у його статті «Ретроспективний погляд на «Бляшаний барабан» — або автор як сумнівний свідок. Свідчення у власній справі».

У книзі Ґрасс розгортає історію Німеччини з початку XX сторіччя і до його середини, по суті, до часу написання роману. Найважливіші моменти цієї історії відбиваються в особливий спосіб у життєписах чотирьох поколінь данцизької міщанської родини, її родичів, знайомих, сусідів, тобто кола осіб, яке супроводжує кожного в його житті. Хто ж він такий, той, хто задає тон розповіді, змішує фарби, володіє викривленим дзеркалом? Його звуть Оскар Мацерат і його ім'я для шанувальників літератури давно вже стало прозивним. Мабуть, цей літературний герой — найбільше художнє відкриття Ґрасса. Оскар поряд із Грегором Замза з «Перетворення» Ф. Кафки — найпримітніша, особливо вражаюча постать в усій літературі Європи XX сторіччя.

Він карлик. За власним бажанням він перестав рости у трирічному віці. Він влаштував це розумно й хитро: впав у люк, який батько забув зачинити, скотився сходинками до підвалу. Ця болісна операція припинила його подальший ріст, він так і залишається трирічним з вигляду. Дитячий вигляд (треба ще не забути про його біляві кучері та безневинні блакитні оченята) роблять його особливо небезпечним спостерігачем життя дорослих. Ніхто не сприймає фальшиву дитину серйозно, ніхто не приховує від неї всілякі непривабливі деталі свого існування. Для малого підглядача Оскара з його фальшивою наївністю не існує нічого святого, жодних моральних табу. У три роки він отримав у подарунок бляшаний барабан, який став його улюбленою іграшкою і супроводжує його в житті. На барабані він вибиває паличками все, що він має сказати чи розповісти (звичайно, з дитинства у нього змінилося багато таких барабанів). Ясно, що барабан у романі задуманий як символ, алегорія, метафора. Він виступає як символ мистецтва, на якому незвичний хроніст розповідає історію своєї родини, свою власну і своєї вітчизни.

З самого початку Оскар повідомляє читача, що він перебуває у лікувальному закладі, точніше, в божевільні. Санітар Бруно дає йому папір, щоб він міг писати власні «мемуари». У тій же божевільні закінчується дія роману, завдяки чому створюється повна обрамлююча структура тексту. Спочатку Оскар ховався у своєму фальшивому дитинстві, щоби втекти від огидного світу дорослих. Після війни він вирішив рости знову і став дорослим чоловіком, але з дуже великим горбом. Звичайно, і цей горб теж метафора. Очевидно, автор має на увазі тягар минулого з усіма його гріхами та злочинами, які доводиться тягти на собі до самої смерті. Натяки, алегорії, метафори, іносказання всіх ґатунків, іронічні, гротескні, карикатурні образи, картини, постаті зустрічаються в романі Ґрасса на кожній сторінці. При цьому оповідь Оскара виглядає найчастіше життєподібною, фантастичні неймовірні елементи становлять у ній меншу частину цілого.

Середовище, в якому відбуваються основні події, дуже добре відоме Ґрассу з власного досвіду. Це той соціальний прошарок, що в ньому він сам зростав. Час і місце дії також пов'язані з його дитинством і юністю в Данцигу. Літературознавці знайшли в тексті безліч автобіографічних подробиць і сам Ґрасс не раз на це вказував. Але важко знайти в літературі таке позбавлене сентиментів, таке безжальне відображення своїх ближніх, свого оточення. У романі йдеться про те, як обмежене, духовно примітивне, егоїстичне, байдуже до всього за межами власних інтересів суспільне коло продукує такі примари, як фашизм і мілітаризм, слугує цьому ідеологічному, політичному та соціальному породженню поживним бульйоном. Однак ця ідея не декларується, вона лежить у глибинах трагікомічної пікарески — життєвих пригод Оскара Мацерата та його ближніх, його родичів та знайомих. Книжку можна також назвати антивиховним романом.

«Бляшаний барабан» стаз ядром т. зв. «данцизької трилогії», в яку входять ще новели «Кішка і миша» (1961) і роман «Собачі роки» («Hundejahre», 1963). Г. вважає, що називати «Кішку та мишу « новелою не можна. Але для видавництва він був змушений дати цій повісті саме таке жанрове визначення. Час, коли відбувається дія твору, довоєнні і воєнні роки, місце дії Данциг, або точніше Данциґ-Лангфур, все середовище відповідає тому, в якому ріс юний Ґюнтер Ґрасс. Про все розповідається так достеменно, так життєподібно, що, здається, оповідач в «Кішці та миші» ідентичний із самим автором. Але це не так. Ґрасс створює постать фіктивного оповідача, якого вміщує між собою та матеріалом оповіді.

Функцію «показувати» доручено в «Кішці та миші» кращому другу головного героя Йохима Мальке, його співучневі та певною мірою шанувальникові Піленцу. Він розповідає про негарного, рудого, худенького, фізично слабкого хлопця, котрий відрізнявся від інших школярів лише тим, що був наділений від природи дуже великим борлаком, що рухався, комічно нагадуючи мишу. Хлопчаки ігнорували Мальке, він завжди лишався десь осторонь від їхньої компанії і дуже страждав від самотності. Одного разу хлопці кидають на шию Мальке кішку, яка сприймає рухливий борлак за мишку і впивається в нього пазурами. Це, до речі, зробив саме Піленц. З того моменту адамове яблуко стає для Мальке фатумом. Зла гра в «кицьки-мишки» змушує Мальке робити все можливе, щоб стати таким, як інші. Мрійливий, дуже релігійний хлопець тренує своє слабке тіло, годинами плаває в холодній воді, невтомно стрибає з борту старого іржавого корабля, пірнає у воду і перебуває там якомога довше. Він стає поступово кращим плавцем і пірнальником школи. Віруючий Мальке приховує свою релігійність, як і образок Божої Матері, від інших, щоб не зробити те, що для нього святе, об'єктом чужих жартів. Одного разу в школу приходить її колишній учень, який за хоробрість на фронті одержав «Лицарський хрест» (його носили на шиї). Мальке краде нагороду — це саме те, що йому потрібне. Хрест на стрічці має прикрити його борлак. З чужим хрестом на шиї хлопець вихваляється перед школярами свого класу. «Вищий знак героїзму як компенсація комплексу меншовартості! А також це — своєрідне прикриття голизни, сорому — тут хрест виконує роль «фігового листка» (А. В. Карельський). Комічне закінчується для Мальке трагічно. І не лише тому, що його витівка стала відомою шкільному директорові, а й через те, що хлопець вирішує заробити такий хрест. Він іде добровільно на фронт. М'який, мрійливий, віруючий хлопець стає взірцевим вояком і за свої подвиги отримує омріяний хрест. Він був важко поранений, став інвалідом, але тепер він може з'явитися у рідній школі як тріумфатор. Власне лише від своїх шкільних приятелів хотів би Мальке почути похвалу, побачити в їхніх очах здивування й захоплення. Саме це для нього є головним. Але Мальке не випадає з'явитися у повному блиску із заробленим власною і чужою кров'ю орденом на шиї перед своїм класом. Колишню крадіжку хреста й клоунаду з ним директор школи йому не вибачив. Мальке не пускають у школу. Він кидається на директора з кулаками. А потім накладає на себе руки.

Третій твір, що входить до «данцизької трилогії», це роман «Собачі роки». Він є тандемом до «Бляшаного барабану». У новій прозі Ґрасс знову вдається до іронії, пародії, гротеску. Назва твору, як завжди у Ґрасса, багатозначна. Вона пов'язана з вигаданого історією розкішного елітного чорного собаки Принца, якого начебто подарували Адольфу Гітлеру вдячні громадяни Данцига, і він став його улюбленцем. Та й таким, що в кінці війни заради спасіння цієї тварюки фюрер готовий пожертвувати сотнями тисяч німецьких солдатів, змушуючи їх захищати Берлін, віддавати життя за вже програну справу, чинити безглуздий опір переможним арміям союзників. Це один смисл закладений у назву роману. Другий — більш універсальний. «Собачим» постає життя німців у райху та після його краху, «собачою» є й абсурдність людської екзистенції взагалі.

У 60-х рр Ґрасс виявляє велику політичну активність. Разом з Г. Беллем і З. Ленцем підтримує соціал-демократичного кандидата на пост канцлера Західної Німеччини Віллі Брандта, одного з найвидатніших політиків повоєнного часу, справжнього демократа та антифашиста. Підтримка соціал-демократів здійснювалася не лише в статтях і радіопередачах. Ґрасс виступав на мітингах, брав участь у громадських дискусіях, супроводжував Брандта в його поїздках по країні і закордоном. То був для письменника час великого громадянського піднесення. В результаті з'явилася книга «Із щоденника слимака» («Aus dem Tagebuch einer Schnecke»). Книжка була, головним чином, публіцистичною, в якій Г. розповідав про позитивний і негативний політичний досвід, ним особисто набутий. Він виступав у «Щоденнику» проти будь-якої утопії, яка обов'язково зазнає тотального краху.

Свою наступну книжку-роман «Камбала» («Der Butt», 1977) Ґ. характеризує так: «У ньому йдеться про первинну основу людського існування, про харчування, тобто про нестачу або надмір, про великих жерунів і безліч людей, що страждали від голоду, про радощі піднебіння і про шматок хліба зі столу багатих». Ми можемо додати, що в цьому романі йдеться також про історію людства від часів палеоліту й до наших днів, побачену, однак, з пародійно-іронічної точки зору, як це назвав один літературознавець, «з перспективи кухні та спальні».

Герой цієї історії — постать пікарескна, мандрує перевтілюючись, крізь століття, зав'язує любовні стосунки з жінками різних часів. При цьому всі ці представниці жіночої статі мають щось спільне з приготуванням їжі. Вони її готують через свою професію, необхідність або для задоволення. Як це характерно для справжньої пікарески, «Камбала «складається з багатьох майстерно написаних сцен, які пов'язані досить вільно між собою. Крім багатоликого протагоніста, в романі діє ще один персонаж, і вони обидва допомагають об'єднати розрізнені елементи в єдине ціле — в роман (може, роман у новелах?). Цей другий — камбала, винесена на титул книжки, балтійська риба, що вміє говорити. (Німецькою мовою слово «камбала» чоловічого роду. Для роману це має принципове значення і тому назву іноді перекладають як «палтус».) Камбала мудра і рада допомогти людині, вона добра і всемогутня, як золота рибка з казки, вона постійно супроводжує героя та дає йому поради. Камбала поєднує в собі постаті всіх тих, хто хотів визволити людство, навчити його, повести шляхом позитивної еволюції до світлого майбутнього. Та люди не розуміють вищі заповіді, голос розуму. Єдине, що ними рухає, — це голод, потреба в їжі і потреба задоволення сексуального потягу. Історія людства, за Ґрассом, має за рушійну силу одвічну боротьбу між чоловіком та жінкою, що й визначає історичні формації, такі як матріархат і патріархат, і їхню заміну одне одним. Другим двигуном цивілізації є віднайдення все нових засобів харчування та створення нових страв, які стають все складнішими, розмаїтішими та смачнішими, на жаль, лише для багатих і заможних. Під пером романіста весь історичний процес зводиться до елементарного апетиту та сексуального потягу.

Велике оповідання під назвою «Зустріч у Тельгті» («Das Treffen in Telgte», 1979) належить до кращих творів Ґрасса. Деякі навіть твердять, що до найкращих. Художній талант письменника проявився в цьому творі в повному блиску. Його майстерне володіння словом, незвично вдале використання всіх засобів стилізації, майстерність у створенні переконливого історичного колориту і вміння малювати людські постаті, портрети людей, відтворювати їхній психологічний образ — все це дозволяє назвати цю повість справжнім шедевром у царині прози.

У «Зустрічі в Тельгті» йдеться про вигадану, квазіісторичну подію, а саме засідання, «конгрес» поетів з усіх німецьких земель у XVII сторіччі в кінці Тридцятилітньої війни. Цього насправді не було та й не могло відбутися в умовах війни, в ту добу, в Німеччині, розділеній на великі, малі та дрібнесенькі суверенні держави. Та автор складає свою історію про вигадану подію так переконливо, з такими деталями та барвистими реаліями далекого часу, що просто неможливо йому не повірити.

Усупереч всім труднощам воєнного часу в Тельгті зібралися не лише відомі поети, а й прозаїки та драматурги. Серед них такі уславлені, як А. Гріфіус, Ф. фон Логау, П. Гергардт, Г. Я. К. Ґріммельсгаузен.

Притчеподібне в оповіданні виявляється не зразу, але стає все очевиднішим. Учасники зустрічі в маленькому Тельгті приймають рішення створити маніфест, що закликає до миру. Але для них є майже неможливим узгодити текст документа, настільки різними виявляються їхні переконання. Нарешті виникає відозва, яка звучить вельми абстрактно та декларативно, щоб нікого не образити надто конкретними словами чи формулюваннями. Скепсис та іронія звучать у голосі Ґрасса через двадцять років по тому, як його було прийнято в «Групу 47». Вони стають ще похмурішими, коли в кінці оповідання гостинний будинок пані Кураж, де відбувалася зустріч митців, знищує раптова пожежа. При цьому виявляється, що маніфест, над яким письменники так старанно працювали, залишився в будинку й згорів разом з ним. Історія, що її з таким талантом розповів Г. , постає як притча про марність зусиль літераторів поліпшити світ і людей.

Роман «Щуриха» («Die Rattin», 1986), як і інші великі твори Ґрасса, але у ще більш концентрованій і наступальній формі, ще більшою мірою присвячений головним проблемам і конфліктам сучасності.

Автор розповідає дивовижну історію, яку він чи пережив увіч, чи побачив уві сні. Йому подарували щуриху в клітці, він поставив її на робочий стіл. Все подальше — це монологи зі шурихою, яка вміє говорити. Вона розповідає історію щурячого роду, порівнює особливості людей і щурів. Причому робить це на користь щурів — згуртованих, працьовитих, готових робити висновки зі свого та чужого досвіду, стійких, розумних, сміливих. Жах і відраза, що їх щурі з сивої давнини викликають у людях, на думку щурихи, дурні забобони, які взагалі властиві людському родові. У перспективі часу безглузде, нездатне до розумного життя людство винищить само себе. Грандіозна атомна катастрофа залишить на землі декілька живих істот, котрі зможуть жити далі й розмножуватися.

Серед них і високорозвинені щури. Через те, що історія світу розвивається по колу й повторюється, після майже повного знищення людської цивілізації виникне нова — цивілізація щурів. Або, точніше, нового поліпшеного виду цих істот, яких Ґрасс за прізвищами двох Нобелівських лауреатів — Ватсона та Кріка — називає «ватсонкріками» (обидва вчені-генетики). Ці щуролюди, створені шляхом генних маніпуляцій, поєднують, за романістом, кращі властивості великого мишачого роду і Homo sapiens.

Після написання роману «Щуриха» Ґрасс видав до сьогодні майже тридцять нових книжок. Більшість з них — це збірки віршів або статей, виступів тощо. Серед цих видань є власноручно ілюстровані письменником, а також альбоми його гравюр і літографій. Особливу, часто неприхильну увагу привернули до себе оповідання «Крики джерлянки» (у переносному значенні — «знак біди») («Unkenruf», 1992) і роман «Широке поле»(«Ein weites Feld», 1995). Публіцистичні виступи Ґрасса, як і завжди, викликають запеклі дискусії. Наприклад, його епатажні статті, де він ставив під сумнів своєчасність об'єднання Німеччини, яка, на його думку, ще не дозріла політично і, ставши великою та могутньою, може взятися за старе.

Остання значна робота Ґрасса з'явилася влітку 1999 року і викликала до себе підвищений інтерес. Це книга коротких оповідань «Моє століття» («Mein Jahrhundert»). Відповідно до кількості років у сторіччі, вона складається із ста творів. Всі останні книжки Г. викликали при появі багато суперечок у критиці, та жодна з них не перетворилася на таке явище в літературі, як твори «данцизької трилогії» — «Камбала» або «Зустрічу Тельгті». Проте в кожного великого митця є шедеври і твори з менш гучною славою. Жоден з класиків у цьому плані не є винятком. Що ж до Ґрасса, то, судячи з його бурхливої енергії, активної життєвої та громадської позиції, літературної та малярської продуктивності, він не має наміру зупинитися у своїй творчій діяльності. Його девізом, якщо згадати назву Нобелівської лекції митця, залишаються слова: «Продовження буде. . . »

 

 

К. Шахова

 

Без серии